АЇР – ЗЦІЛЕННЯ З ГОЛОВИ ДО НІГ

або Рослина, яка очищає не лише воду, а й судини

Аїр тростиновий, чи лепеха звичайна, татарське зілля, – це відома лікарська рослина, яка росте на берегах річок, озер, у низинах і на болотах.
Корисні властивості аїру були відомі ще стародавнім цілителям. Наприклад, Пліній Старший (відомий римський медик і вчений), а також Діоскорид (римський лікар грецького походження) описували цю рослину у своїх наукових працях, рекомендували як тонізувальний та сечогінний засіб, лікували нею захворювання дихальних шляхів, селезінки, печінки та інших внутрішніх органів. Авіценна теж використовував аїр, зокрема, для лікування шлунка, печінки, нирок і сечових шляхів, а також у разі захворювань очей.
Середньовічні лікарі визнавали аїр як дезінфікувальний засіб: його порошком присипали гнійні рани й виразки, рекомендували жувати під час епідемій грипу, холери, тифу та інших небезпечних хвороб.

Аюрведична медицина рекомендує

Аюрведична медицина, яка сьогодні стала популярною в багатьох країнах світу, рекомендує вживати аїр за погіршення пам’яті, епілепсії, головного болю, неврозів, синуситів, артритів: він поліпшує циркуляцію крові в судинах й очищає їх від токсинів.
З лікувальною метою застосовують в основному кореневище аїру - зовні червонувате, біле всередині, завтовшки як палець, покрите волокнами, зі специфічним приємним запахом. Воно містить ефірні олії, органічні кислоти, фітонциди, дубильні речовини, алкалоїди, вітаміни, таніни, крохмаль, альдегіди, смоли, мінерали та багато інших корисних речовин.
У народній медицині кореневище аїру застосовують у разі зубного болю, судом, кашлю, печії, малярії, водянки, рахіту, подагри, поганого апетиту, спазмів, інфекційних запалень. Відвар кореневищ аїру помічний за проносів, кишкових кольок, захворювань шлунка, метеоризму, отруєнь, печії, виразкової хвороби. Його застосовують для регулювання кислотності, а також як відхаркувальний, жарознижувальний засіб за бронхіту, бронхіальної астми, пневмонії, туберкульозу легенів. Аїр здатен поліпшувати функцію печінки й збільшувати жовчовиділення.
Невеличкі часточки кореневищ жують чи приймають у вигляді відвару чи порошку (на кінчику ножа) як тонізувальний засіб у разі пригнічення центральної нервової системи, для підвищення статевої функції, за судом, істерії, неврастенії. Розтертим на порошок коренем аїру присипають гнійні виразки та рани.
Помічна ця рослина й у разі запалень жіночих статевих органів, нерегулярних менструацій. Крім того, кореневище аїру жують, аби знизити потяг до куріння та усунути неприємний запах із рота.
Заготовляють кореневища аїру з вересня до глибокої осені, а також ранньої весни - коли падає рівень води. Їх викопують лопатою, очищають від землі та дрібних корінців. Грубі кореневища розрізають поздовж. Зібрану сировину прив’ялюють на відкритому повітрі, а потім висушують у теплому приміщенні (в гарну погоду на горищі). Можна сушити й у тіні за температури не вище 20-30° С. Якщо для застосування потрібен очищений аїр, кореневища після прив’ялення очищають від шкірки, а потім досушують. Готове висушене кореневище не гнеться, а ламається. Зберігають сировину в сухому приміщенні в полотняній торбинці чи скляних банках - її слід берегти від зволоження, оскільки вона дуже гігроскопічна й легко пліснявіє.

Аїротерапія  в практиці народної медицини

У разі хвороб печінки, холециститу, проносів, каменів у нирках застосовують спиртову настоянку кореневищ аїру: приймати по 10-30 крапель тричі на день.
Для приготування настоянки подрібнену суху сировину залити горілкою чи спиртом у співвідношенні 1:5 й настояти тиждень у темному місці.
У разі бронхіту 3 ст. л. подрібнених кореневищ аїру залити 0,5 л окропу, варити 30 хв на слабкому вогні, після охолодження перецідити. Пити по 0,5 склянки 3-4 рази на день, за 30 хв до їди.
За кашлю чи підвищеної температури тіла 15 г кореневищ настояти в 0,5 л окропу протягом 40 хв; приймати по 2 ст. л. тричі на день.
У разі печії рекомендується вживати тричі на день по 0,25 ч. л. порошку кореневищ аїру, запиваючи водою.
За хронічного тонзиліту 2 ст. л. кореневищ залити склянкою окропу, закрити кришкою, тримати на водяній бані 30 хв, перецідити. Використовувати для полоскання горла.
У разі імпотенції 50 г сировини залити 0,5 л горілки, настояти протягом 14 днів у темному місці. Приймати по 30-40 крапель тричі на день за 30 хв до їди.
Для поліпшення травлення 15 г коренів залити 3 склянками води, варити на слабкому вогні 15 хв, охолодити, перецідити. Пити по 0,5 склянки тричі на день.
У літній час можна використовувати свіжий сік усієї рослини для зміцнення зубів, позбавлення неприємного запаху з рота, за хвороб ротової порожнини. Вичавлений сік зі свіжої рослини розвести (1:1) окропом, довести до кипіння, охолодити, перецідити, зберігати не більше 2 діб. Застосовувати для полоскання ротової порожнини.
За болю в шлунку помічна настоянка кореневищ аїру: 1 ст. л. дрібно нарізаної сухої сировини залити 1 склянкою 70% спирту, настоювати в темному місці 2 тижні. Перецідити й приймати по 15-20 крапель з молоком тричі на день після їди.
Для зміцнення кровоносних судин застосовують ванни з відваром кореневищ: 300 г сировини залити 5 л води, кип’ятити 5 хв, настояти протягом 1 години, перецідити. Засіб вилити у ванну з водою  температури 36-38 С, приймати ванну протягом 15-20 хв.
У разі гіпертонії, виразки шлунка, холециститу 1 ч. л. кореневищ аїру залити 1 склянкою води, кип’ятити 1 хв, настояти 1 годину, перецідити; приймати по 1 ст. л. тричі на день.
У разі хронічного гастриту зі зниженою кислотністю шлункового соку 1 ст. л. кореневищ аїру залити 2 склянками окропу, настояти 10-12 годин, перецідити; приймати по 0,5 склянки тричі на день за 20-40 хв до їди для збудження апетиту.
За ревматизму та деяких захворювань суглобів неревматичного походження рекомендується вживати порошок кореневищ аїру: 5-6 г слід з’їсти протягом дня в проміжках між їдою.
У разі білей рекомендується спринцюватися відваром кореневищ аїру: 3 ст. л. сировини залити 1 л води, кип’ятити 10 хв, перецідити. Робити спринцювання вранці та ввечері.
У разі закладеного носа, поліпів і застуди корисно вдихати порошок лепехи. У невеликих дозах його можна використовувати для опритомлення  при втраті свідомості: цей порошок очищає дихальні шляхи.
Свіжий сік кореневищ аїру застосовують за зниження зору, запалень і відшарування сітківки: його закапують в очі, розвівши  водою (1:10), чи змащують повіки.
Якщо волосся погано росте, до того ж випадає, а також у разі лупи, слід протягом 2-х місяців мити голову настоєм кореневищ аїру чи 2-3 рази на тиждень втирати його в шкіру голови.
Для приготування настою 1 ст. л. подрібненого кореневища залити 1 склянкою холодної води, настоювати протягом 8 годин.
У разі гепатиту помічний відвар  кореневищ аїру, трави звіробою й безсмертнику – узяти в рівних частинах: 1 ст. л. збору залити 1 склянкою води, кип’ятити 5 хв, охолодити й приймати 3-4 рази на день до їди, по 0,5 склянки.
За кишкових і шлункових кольок, коліту й гастриту 1 ч. л кореневищ аїру заварити 1 склянкою окропу, настоювати близько 20 хв, перецідити й пити по 0,5 склянки 4 рази на день за 30 хв до їди.
У разі проносів аїр заварюють так само, але беруть порошок (2 ч. л.) і настоюють довше - 2 години. Потім настій слід перецідити й приймати по 0,25 склянки тричі на день за 30 хв до їди.
За серйозних проблем із кишечником - наприклад, у разі інфекційних чи інших захворювань, 1-2 дні поспіль уживають відвар аїру та рису. Треба взяти 10 г подрібненого кореневища й 1-2 ст. л. промитого рису, залити все водою (2 склянки), кип’ятити протягом 20 хв, перецідити й пити теплим замість їжі - 3-4 рази на день по 0,5 склянки.
У разі панкреатиту тривалий час приймають порошок із такого збору: кореневища аїру й кульбаби - по 50 г, листя м’яти перцевої, трава чебрецю, коріння кропиви, шишки хмелю - по 25 г (усе беруть в сухому вигляді й подрібнюють на млинку для кави до порошкоподібного стану - для цього треба перемолоти збір 2-3 рази). Потім 5 ст. л. цієї суміші змішати з медом, варенням чи повидлом (200 г). Засіб зберігати в холодильнику. Приймати по 1-2 ч. л. 1-2 рази на день.
За міоми змішати 2 ст. л. свіжого подрібненого кореневища аїру (чи 1 ст. л. сухого) з соком алое (50 мл) та медом (50 мл). Настоювати протягом 3-х днів. Приймати по 1 ст. л. до їди, 3-4 рази на день.
У разі геморою приймають сидячи ванни з відваром аїру: 30 г сировини залити 1 л води, кип’ятити 5 хв, перецідити.
У разі запалення ясен 1 ч. л. подрібненого кореневища аїру залити 1,5 склянки окропу, настоювати 2 години, перецідити. Полоскати ротову порожнину теплим настоєм.
Для зміцнення зубів і ясен у зубну пасту додають порошок кореневища аїру - близько 0,5 г на один раз.
У разі депресії 100 г кореневищ залити 1 л червоного десертного вина, настояти 15 днів. Пити по 1/3 склянки до їди.
За хронічного тонзиліту 2 ст. л. кореневищ аїру залити 1 склянкою окропу, накрити кришкою й поставити на киплячу водяну баню на 20-30 хв, потім перецідити. Полоскати горло якнайчастіше.
Дискінезія жовчних шляхів: 1 ст. л. подрібнених кореневищ аїру залити 1 склянкою окропу, накрити кришкою й настояти 20 хв; приймати по 2 ст. л. 3-4 рази на день за 30 хв до їди.
Для поліпшення зору кореневище аїру настоюють на виноградному вині: 1 ч. л. сировини залити 300 мл вина, настояти 2-3 тижні. Приймати по 10-30 крапель на ложку води.
Увага! Аїр не рекомендують застосовувати за кровотеч різного походження, у тому числі носових і гемороїдальних. Не можна приймати засоби з аїру за підвищеної секреції шлунка, загострення виразки шлунка, гострого запалення нирок, зниженого тиску. Протипоказання стосується також вагітних. Не слід вживати аїр у великих дозах - це може зумовити блювоту.

Напої з лепехою

Компот з яблук та аїру: 2 ст. л. сухих кореневищ аїру чи 1 склянка свіжих кореневищ; 300 г свіжих яблук, 6 ст. л. цукру.: Яблука зварити до готовності в 1 л води, додати аїр, довести до кипіння, дати постояти 5-10 хвилин. Після цього присмачити цукром і знову довести до кипіння. Можна покласти кореневище в марлеву торбинку, яку перед подачею компоту на стіл вийняти з каструлі.
Квас з аїром
Хлібний квас - 3 л, настій кореневищ аїру - 1 склянка.
У  приготовлений звичайним способом хлібний квас опустити в марлевій торбинці сухе кореневище аїру (50 г) на 3-5 годин.
Такий квас має високі смакові якості, володіє дієтичними властивостями, активізує функцію органів травлення, поліпшує зір та слух, зміцнює ясна, діє заспокійливо в разі нервового перезбудження, знижує кров’яний тиск.
Для приготування хлібного квасу знадобиться 1 буханець житнього хліба, 3 л води, 1 склянка цукру, 20 г дріжджів; 2 ст. л. родзинок.
Житній хліб нарізати кубиками, підсушити в духовці. Скласти в каструлю, залити окропом. Коли охолоне, перецідити через марлю. Додати цукор, дріжджі, перемішати й залишити на 10 годин бродити.
Розлити квас у пляшки, покласти родзинки, щільно закоркувати, поставити в холодильник. Через 2 доби напій готовий.
Источник:http://www.zid.com.ua/ukr_creativework/ajir--ztsilennya-z-holovy-do-nih

Тополя чорна. осокір

Тополя чорна(Populus nigra;осокір;тополь чёрный) - високе (25—30 м заввишки) листо­падне дводомне дерево родини вербових. Має розлогу крону й циліндричний стовбур, укритий ясно- й сіро-попелястою корою; в нижній частині стовбура, особ­ливо у старих дерев, кора майже чорна, гиликотріщинувата. Бруньки голі, клейкі. Листки чер­гові, на довгих голих сплюснутих черешках, яйцевидно-трикутні або майже ромбічні, при основі від ширококлиновидних до майже прямообрізаних,   на верхівці ви­тягнуті в довгий гострячок, по краю залозисто-пилчасті, з обох боків голі, знизу — ясні. Квітки одностатеві, в пониклих сереж­ках; пиляки пурпурові; приймоч­ки жовті, дволопатеві, відігнуті. Плід — коробочка. Цвіте у берез­ні — квітні, до появи листя.

Поширення. Тополя чорна росте по всій території України, крім Карпат, по долинах і берегах річок, у заплавах, по берегах ста­риць і озер, нерідко утворюючи чисті лісостани. Часто її культи­вують як декоративну й фітомеліоративну рослину.

Заготівля і зберігання. Для ви­готовлення ліків використовують листкові бруньки тополі (Gemmae populi), які заготовляють в період цвітіння дерев, відламуючи їх від гілок, зрізаних секаторами або пилками під час рубок догляду. Зібрані бруньки сушать у затінку на протязі або в теплому про­вітрюваному приміщенні, розкла­даючи їх тонким (2—3 см завтов­шки) шаром на тканині чи папері й час від часу перемішуючи. Су­хих бруньок виходить 20%. Го­тову сировину зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщен­нях.

Хімічний склад. Бруньки тополі чорної містять фенолглюкозиди саліцин і популін; флавоноїди (8,05%) апігенін, галангін і генк­ванін, 3-метиловий ефір галангіну, ізальпінін, кверцетин, кемпферол, 3-метиловий ефір кемпферолу, піностробін, піноцембрин, рамно­цитрин,   рамнетин, ізорамнетин, рамназин, хризин і тектохризин; органічні кислоти: бензойну, ко­ричну, галову, кавову, ферулову і яблучну; до 0,7% ефірної олії, у складі якої є гумулен, а-каріофілен, цинеол і неідентифіковані сесквітерпеноїди; вітамін С, жир­ну олію та інші сполуки.

Фармакологічні властивості і ви­користання тополі чорної. Препарати тополі ма­ють діуретичні, антисептичні й по­тогінні властивості. Найчастіше їх використовують при захворюван­нях нирок, циститах, нетриманні сечі, болісному сечовипусканні, особливо при вагітності й після операцій, та при гіпертрофії про­стати. Крім того, продукти тополі використовують при неврозах, різ­них видах невралгії, артритних захворюваннях, геморої, атонії кишечника, діареї, простудних за­хворюваннях, грипі, збудженні статевих органів (сперматореї) та як засіб, що регулює менструа­ції. Як антисептичний і такий, що сприяє розрідженню харкотин­ня, засіб тополю використовують для лікування гострих запальних процесів дихальних шляхів та хро­нічного бронхіту з гнійним мокро­тинням. Важливо підкреслити, що продукти тополі навіть при три­валому вживанні не виявляють побічного впливу на організм. При зовнішньому застосуванні продукти тополі виявляють про­тизапальну, антимікробну, крово­спинну й легку анестезуючу дію. Зважаючи на це, продукти з то­полиних бруньок (мазь, настій на олії, рідше — настойку) викори­стовують для лікування ран, ви­разок, опіків, порізів, забитих місць і геморою, як засіб проти випадання волосся, при свербежі шкіри й дерматиті, для розтиран­ня при подагрі й ревматизмі. На­стойка, крім того, вважається доб­рим засобом для лікування трихо­монадного кольпіту.

Лікарські форми і застосуваннятополі чорної.

Внутрішньо — 2 чайні ложки подріб­неної сировини настоюють 15 хвилин на 1—2 склянках окропу, проціджують і одержаний настій випивають за день за 3—4 прийоми;

настойку з бруньок (1—2 чайні ложки подрібненої сиро­вини на 100 мл горілки, настояти 7 днів) по 20 крапель 3 рази на день.

Зовнішньо — сидячі ванни з настою (3 столові ложки подрібнених бруньок кип'ятять 5 хвилин у 4 склянках води, настоюють 4 години, проціджують і до­дають до ванни) при геморої: мазь (1 частина порошку бруньок на 4 части­ни мазевої основи);

настій на олії (1 частина подрібненої сировини на 5 частин олії, кип'ятити 30 хвилин, на­стояти 15 днів, процідити) або настой­ку (готують, як у попередньому про­писі) для змащування чи розтирання уражених ділянок тіла;

комбіновану настойку з рівних частин бруньок то­полі чорної і берези бородавчастої (готують на горілці у співвідношенні 1:10) для змащування ділянок шкіри, уражених мікозом.

Мучниця звичайна

МУЧНИЦЯ ЗВИЧАЙНА, 
ведмеже вухо; 
толокнянка обыкновенная 

Arctoslaphylos uva-ursi, синонім — Arbutus uva-ursi — 
невеликий вічнозелений кущик родини вересових. Стебла лежачі, 0,3-1 (2) м завдовжки, дуже розгалужені, з висхідними квітконосними гілочками. Листки чергові, шкірясті, довгасто-обернено-яйцевидні, тупі, з трохи загнутими донизу і злегка потовщеними цілими краями, зверху темно-зелені, з полиском, з ясно помітними сітчасто розташованими вдавленими жилками, зісподу світлішими, матові, з ясно виступаючою середньою жилкою. Квітки двостатеві, правильні, на коротких квітконіжках, у пониклих китицях на кінцях гілочок; віночок глечикоподібний, білий або блідо-рожевий, на верхівці з п'ятьма зубчиками. Плід — червона ягодоподібна куляста борошниста кістянка. Цвіте у травні — червні. 

Поширення. Мучниця звичайна трапляється невеличкими острівками на Поліссі в соснових лісах, сухих піщаних грунтах. 

Заготівля та зберігання. Для виготовлення ліків використовують листя мучниці (Folia Uvae ursi). Заготовляють сировину у два строки: навесні, перед цвітінням або на його початку, і восени, від початку достигання плодів і до першого снігу. Зрізані гілочки зв'язують у пучки й розвішують для сушіння під наметами або в провітрюваному приміщенні. Після сушіння листки відокремлюють від стеблових частин і зберігають у коробках у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк придатності сировини — 5 років. 
Листя мучниці відпускають аптеки. 

Хімічний склад.Листя мучниці містить фенолові глікозити арбутин (8-16%) і метиларбутин, вільний гідрохінон, дубильні речовини пірогалової групи (30-35%), органічні кислоти (галова, елагова, хінна, мурашина, урсолова), флавоноїди гіперозид, кверцетин, кверцитрин, ізокверцитрин, мірицетин, мірицитрин, тритерпен уваол, віск і смолу та сліди ефірної олії й мінеральні солі. 

Фармакологічні властивості та використання.Основними діючими речовинами листя мучниці є фенолові глікозити, флавоноїди й дубильні речовини. Арбутин і метиларбутин розщеплюються в організмі до гідрохінону, який має подразні й антибактеріальні властивості, внаслідок чого підвищується діурез, а сечовивідні шляхи очищаються від бактеріальної флори. 

Протибактеріальна дія мучниці проявляється лише за умови лужної реакції сечі, оскільки при кислій реакції сечі гідроліз глікозитів не відбувається. (Бажано здати сечу на загальний аналіз, щоб визначити реакцію. При лужній реакції лікуються мучницею, при кислій реакції – брусницею – примітка Довбні Н. А. за дослідженням Мамчура Ф. І.).

Антисептичний ефект проявляють і дубильні речовини мучниці. Він зумовлений їхньою здатністю утворювати комплексні сполуки з мікробними білками й від реакції сечі не залежить. Поряд з цим дубильні речовини мучниці виявляють протизапальну дію. 

Флавоноїди, що містяться в рослині, виявляють салуретичну дію (підвищення діурезу з одночасним посиленням виведення з організму іонів натрію та хлору). 

Одночасна наявність сечогінних, антимікробних і протизапальних властивостей робить цю рослину цінним засобом для лікування запальних процесів у сечовивідних шляхах та ниркової недостатності з порушенням водного й мінерального обміну. 

У народній медицині, крім того, препарати мучниці приймають при нефролітіазі, гематурії, затримці сечі, мимовільному сечовиділенні, ніктурії, сперматореї, малярії, туберкульозі легень, діареї й атонії кишок та при цукровому діабеті. 

Мучниця звичайна входить до складу сечогінного чаю. 

Вживають мучницю у вигляді настою, відвару або порошків з листя. 

Натомість болгарські вчені вважають, що найкраща лікарська форма мучниці — настій, і пояснюють це тим, що при кип'ятінні екстрагується значна кількість дубильних речовин, які подразнюють слизову оболонку шлунково-кишкового тракту. 

При надмірному й тривалому вживанні препарати мучниці можуть спричиняти блювання, пронос, подразнення нирок, викидень у вагітних. 

У разі необхідності тривалого вживання мучниці її використовують у суміші з іншими лікарськими рослинами, які мають сечогінні та протизапальні властивості. Окремі автори рекомендують при вживанні мучниці одночасно приймати 1 чайну ложку натрію гідрокарбонату для створення лужної реакції сечі. 

Зовнішньо настій листя рослини застосовують для гоєння виразок і гнійних ран. 

Лікарські форми та застосування. 
ВНУТРІШНЬО — холодний настій (1 столову ложку сировини заливають двома склянками кип'яченої води кімнатної температури, настоюють 6—8 годин, проціджують) приймають по 1—2 столові ложки 3—4 рази на день; 

- настій (10 г, або 1 столова ложка сировини на 200 мл окропу) приймають по півсклянки або по третині склянки 3-5 разів на день через 40 хв. після їди; 

- відвар (10 г, або 1 столова ложка сировини на 200 мл окропу) приймають по 1 столовій ложці 3-5 разів на день через 40 хв. після їди; 

- порошок з листя приймають по 1 г двічі на день; 

- 10 г суміші листя мучниці звичайної і полину звичайного, трави хвоща польового, насіння моркви дикої і кропу запашного, взятих у співвідношенні 3:2:2:1:2, заливають двома склянками окропу, настоюють 12 годин у духовці, кип'ятять 5 хвилин і п'ють по півсклянки 4 рази на день через 1 годину після їди при нирковокам'яній хворобі; 

- столову ложку суміші (порівну) листя мучниці звичайної і трави собачої кропиви п'ятилопатевої заливають 3 склянками окропу, кип'ятять, поки не википить третина рідини, проціджують і п'ють протягом дня за 3 рази при нервовому збудженні й атонії кишок. 

ЗОВНІШНЬО — настій або відвар (готують, як у попередньому прописі) застосовують для обмивань і компресів.

Петрушка

Лікувальні властивості коріння петрушки

Петрушка — всім відома пряна і лікарська рослина. Для лікувальних цілей в науковій медицині використовується зелень і насіння. Не меншу цінність представляє і корінь петрушки, тому не дивно, що народні цілителі охоче використовують його при лікуванні багатьох захворювань.

Корінь петрушки здавна використовувався шаманами в магічних ритуалах, а знахарки радили його вживати для посилення менструальних виділень. Причому, корінь необхідно було збирати виключно в місячну ніч, враховуючи при цьому положення молодого місяця (він мав знаходитися на лінії горизонту).

Заготівля лікувальної сировини

Заготівлю коренів петрушки можна починати восени у перший рік вирощування, або ж протягом усього теплого періоду (на другому році життя рослини). Викопані коренеплоди можна використовувати в свіжому вигляді, а можна і висушити про запас. Вимитий коренеплід перед висушуванням розрізають на частини уздовж і сушать на відкритому повітрі (під навісом в підвішеному стані), або в термокамерах (температура має складати не більше 40 °C, щоб уникнути втрату ефірної олії).

Висушений або свіжий корінь петрушки має двояку користь: як приправа, і як лікарська сировина.

Хімічний склад лікарської сировини

Коріння петрушки, як і листя, містять ефірну олію (близько 0,08 – 0,1%), вітаміни групи B (B1, B2), нікотинамід (вітамін Р), вітамін C, каротиноїди (провітаміни A), вуглеводи і органічні кислоти.

Лікувальні властивості кореню петрушки

Корінь петрушки, насамперед, цінна вітамінна добавка до різних страв. Досить з’їсти 50 – 60 грамів петрушки, щоб задовольнити добову потребу організму в аскорбіновій кислоті та вітаміні A.

Корінь петрушки володіє вираженими діуретичними властивостями, що дозволяє рекомендувати його хворим, які страждають набряками ниркового або серцевого походження.

Компоненти ефірної олії кореня петрушки володіють проти-мікробною активністю, стимулюють відтік жовчі і процеси травлення.

Вживання в їжу коріння і листя петрушки рекомендується хворим, які страждають коронарною недостатністю. Така харчова добавка також надає ефект і в разі декомпенсованих вад серця.

Лікарське використання коріння петрушки

Набряки серцевого походження. У цьому випадку призначається відвар кореня з метою збільшення діурезу. Крім того, калій, який міститься в корінні, робить позитивний вплив на серцеві м’язи. Готують препарат з розрахунку: одна столова ложка подрібненої сировини на 250 мл води (проварюють 10 – 12 хвилин). У день рекомендується приймати по склянці відвару до трьох разів.

Цистит. Народні цілителі рекомендують настій кореня петрушки (дві столові ложки на 250 мілілітрів окропу, настоюють 4 – 6 годин). Для посилення лікувального ефекту рекомендується комбінація з листям петрушки кучерявої в суміші з корінням (1:1). Приймати потрібно до п’яти разів на день, по дві-три столові ложки цього настою.

Простатит. Відомо, що листя петрушки радять чоловікам при еректильній дисфункції, а корінь часто прописують в разі простатиту. При простатиті використовується свіжий корінь, який необхідно подрібнити на тертці і залити крутим окропом (2 столові ложки на 200 мл води). Настоюють протягом 10 – 12 годин (в термосі). Приймати потрібно перед їжею по одній столовій ложці.

Сік петрушки – дуже сильний засіб для стимуляції кори надниркових залоз. Крім того, сік сприяє поліпшенню травлення. Втім, для цієї мети досить просто вводити петрушку в харчовий раціон. Готують сік переважно з цілої рослини (коріння і листя). Промивають від землі, подрібнюють на м’ясорубці і віджимають сік. Відділення рідини проходить легко, навіть без попереднього замочування у воді. Приймати сік рекомендується в суміші з медом (1:1), по одній столовій ложці — тричі на добу.

Протипоказання

Протипоказань щодо застосування кореня петрушки не так і багато, тим не менш, вони існують. По-перше — це вагітність. По-друге — важкі захворювання нирок, такі, як нефрити, гломерулонефрити.

Петрушка: золото на грядці - петрушка вітаміни очі гастрит косметологія маски волосся.

Найкорисніші і легкі в засвоєнні вітаміни ростуть у нас прямо на грядках, а перша зелень володіє самим цілющим і потужним ефектом. Недарма у неї навіть колір зовсім інший. Поговоримо сьогодні про петрушці, однією з самої поширених і корисних трав, що ростуть на наших садових ділянках.
Невибагливе рослина виростити дуже просто: достатньо кинути насіння на початку травня в землю - і через місяць-півтора на столі вже буде свіжа зелень.
Петрушку можна вирощувати цілий рік на підвіконні : вона не займає багато місця, добре кущиться і за смаковими якостями буде вигідно відрізнятися від прісних продуктів супермаркетів .
«Зростаюча на камені» , саме так перекладається її назву з латині. Крім того, що листя петрушки мають пряний смак, а гілочки служать прекрасною прикрасою літніх салатів, вона ще й надзвичайно корисна. У її листі вітаміну С у 5 разів більше, ніж у лимоні та апельсині. Плюс багатий набір вітамінів В1, В2, К, РР, солей заліза, калію, магнію, кальцію, фосфору . 50 грамів цієї зеленої травички з легкістю забезпечують добову потребу людини у вітаміні С і каротині.
Петрушка широко застосовується в народній медицині , допомагаючи позбутися від багатьох поширених хвороб. Її корінь використовується при лікуванні захворювань очей , так як вона містить каротин, який необхідний для відновлення життєвих сил сітківки ока. Для цього корінь, ретельно промивши, дрібно нарізають, заливають окропом і ставлять на вогонь на 10-15 хвилин, потім остуджують і п'ють цей настій по півсклянки перед їжею 2-3 рази на день. Цей же відвар можна використовувати для компресів і промивання очей.
При гастриті використовується сік свіжої зелені петрушки, який приймають всередину приблизно по 10 мл 5 разів на день до прийому їжі. Сік покращує секрецію, нормалізує кислотність. Для любителів цибулі і часнику ця травичка буде просто незамінним помічником, тому що досить пожувати гілочку петрушки - і запаху цих специфічних продуктів уже не відчують люди навколо вас.

Папороть чоловіча

Багаторічна трав’яниста спорова рослина з родини багатоніжкових (Polypodiaceae). Має сильно розвинене коротке товсте кореневище, яке несе пучок перисторозсічених листків. Листки сидять на коротких черешках, густо вкриті бурими плівками. З нижнього боку листків наприкінці літа розвиваються спорангії, що збираються в соруси і розташовуються в два ряди по боках середньої жилки.

Зустрічається часто в букових, ялинових та дубових лісах.

Застосування. З лікувальною метою використовують кореневища (Rhizoma filicis maris). Вони містять папоротеву і флаваспидову кислоти, албаспидін і аспидол, що являють собою похідні флороглюцина і його вторинні й третинні гомологи. За останніми даними, діючим началом папороті є фільмарон. В кореневищі є також жирне й ефірне масла, смолисті й дубильні речовини.

Про лікувальні властивості папороті знали дуже давно. Папороть описували Діоскорид, Вергілій, Пліній і більш докладно Авіценна (XI століття).

Зараз із кореневищ папороті одержують екстракт або неогаленовий препарат філіцилін, який застосовують проти стрічкових глистів, гостриків, анкілостомів та інших, які паразитують в організмі людини і тварин.

Збирання. Заготовляють кореневища папороті ранньою весною або у вересні—жовтні, очищаючи їх від коренів, лусочок, сухих черешків. Сушать на горищах під залізним дахом або в інших приміщеннях, які добре провітрюються. Для прискореного і рівномірнішого сушіння кореневища необхідно розрізувати вздовж і впоперек на кілька частин.

КАЛГАН - УКРАЇНСЬКИЙ ЖЕНЬШЕНЬ

Так називають калган за його здатність повертати людині сили й здоров’я

         Накопаю калгану,
         Зварю ліки милому…
        (З української народної пісні)

  Кажуть, що нове – то давно забуте старе. Іноді випадок допомагає відродити забуте. Так було й у відомого українського вченого-ботаніка і травознавця доктора біологічних наук Григорія Смика -  за обставин, далеких від ботаніки. Перебуваючи в  науковому  відрядженні в одному з сіл Полісся, він дізнався про «рацпропозицію», впроваджену в місцевий побут:  звичайну  горілку  селяни  настоювали на корені дикої рослини калгану і такий алкогольний напій називали калганівкою. Ту селянську «рацпропозицію» зрештою визнали за доцільну й фахівці спиртової  промисловості, в державній торгівлі з’явилася горілка-калганівка. 
   Готуючи докторську дисертацію за матеріалами лікарських рослин,  окрім інших маловідомих і недосліджених, учений-ботанік став вивчати й той калган. І відкрив багато цікавого.

У народі цілющі властивості рослини були відомі давно, про що свідчить і пісенька   про калган та милого, якого збиралися лікувати.  Заінтригувала вченого й старовинна назва калгану: козацький жень-шень. То як було не ввести цю рослину до списку досліджуваних?
  Цілющі властивості  козацького женьшеню  вивчали й інші вчені. І підтвердили, що це  справжня комора цінних для людського організму речовин: глікозиди, органічні кислоти, флобафени, торментол,  мінеральні речовини, крохмаль, смоли, і  тим не вичерпувався перелік хімічних складників. Підтвердилося, що  препарати калгану - це надійний в’язкий, кровоспинний та бактерицидний засіб.
А що засіб  є ефективним, засвідчував і такий  цікавий  факт: свого часу  вітчизняні фармакологи, аби поповнити запаси  рослинних дубильних речовин, завозили  південноамериканську ратанію. Аж  виявилося, що заморську ратанію  у фармакології цілком може замінити свій козацький женьшень.
У народній медицині  його застосовують проти дизентерії,  запалень, виразки шлунка, сухот, емфіземи легенів, подагри, ревматизму.
  Калган також помічний у разі маткових захворювань та  болісних місячних – вони тамують біль та зупиняють  кровотечу. Цей засіб у змозі виготовити кожен.
Ось рецепт: 1 ст. л.  грубо потовченого кореневища калгану заварюють протягом 5 хв у склянці окропу й упродовж кількох годин настоюють. Вживають 3-5 разів на день по 1 ст. л. перед їдою.
Цей  відвар  можна використати і в разі цингових захворювань та для полоскання горла за ангіни.
–  Мій учитель доктор біологічних наук Григорій Костянтинович Смик був свідком  успішного лікування калганом і двобічної пневмонії, причому,  в складному випадку, коли внаслідок  тривалого застосування антибіотиків, та ще й у великих дозах, хворий  втратив  імунітет, –  розповів травознавець Віталій Куниця. - За допомогою калгану тяжка хвороба відступила вже за тиждень, а за два тижні чоловік  одужав.
   У домашніх умовах народні цілителі  виготовляли також мазь для зовнішнього застосування.
Спосіб приготування такий: 5 г  дрібно порізаних кореневищ варять упродовж 5 хв у склянці  несолоного вершкового масла, ще теплим проціджують у  баночку. Таку мазь використовують для лікування тріщин на губах, шкірі рук та ніг.
  Ця рослина знайшла застосування і в  народній стоматології. Сьогодні мало хто навіть  із цілителів знає,  що порошок з калгану можна успішно використовувати   для чищення зубів, аби позбутися неприємного запаху з ротової порожнини, зберегти білизну зубів. Один раз почищені рослинним порошком  зуби зберігають блиск протягом тижня. Чи може з ним позмагатися  аналогічний засіб сучасного хімічного виробництва?
   Викопувати кореневища найдоцільніше  пізньої осені, а за гострої потреби і взимку під час відлиги та рано навесні.  Спочатку їх добре миють, видаляють дрібні корінці й відмерлі частинки, грубі кореневища розрізають уздовж. Сировину підсушують на відкритому повітрі, а досушують на горищі, в іншому приміщенні  чи в печі  за невисокої температури. Свіжі кореневища мають запах троянди, висушені його втрачають, але це не означає, що сировина стає неякісною. Висушені кореневища  слід тримати в сухих приміщеннях, ліпше в паперових коробках. Зберігається  калган дуже добре – не втрачає своєї цілющої сили  впродовж п’яти-шести років.
  Травознавець Віталій Куниця  показав цю лікарську рослину, вирощену ним на власній дослідній діляночці. Вона невеличка, заввишки всього до 30 см, з листочками, що сидять по п’ятеро навколо стебла й чимось нагадують курячу лапку, та дрібненькими  жовтими квіточками. Характерним є кореневище -   коротке, грубеньке, коричнюватого  забарвлення. Саме кореневище й містить  сили, здатні повернути людині втрачене здоров’я.
–  То лише зовні калган є таким скромником, – зазначає Віталій Захарович, – а насправді… Проаналізуймо його  наукову назву: потентілла  еректа. Потентілла (латиною) -  це зменшувальна форма  слова потенція, тобто сила, силонька. Ну, а що таке еректа (ерця),  сьогодні знає кожен: у перекладі з латини  - прямостоячий. Тому ботанічна назва калгану - перстач прямостоячий.

Рецепти народної медицини

Настоянка калгану на горілці є чудовим жовчогінним і болетамувальним засобом, його застосовують у разіхолециститу, ентероколіту, дисбактеріозу. Для приготування беруть 5 частин хорошої горілки чи 70% спирту, 1 частину висушеного коріння калгану. Настоюють у пляшці з темного скла 14 днів, кожного дня струшуючи пляшку. Приймають по 50 мл цієї настоянки, розведеної з водою 1 раз на день перед сном. Ця настоянка також помічна у разі слабкості в ногах та бронхіті. Крім того, її можна вживати з профілактичною метою – для підтримання сил. Горілка, настояна на калгані, має приємний смак, схожий на коньяк.
У  разі захворювань щитоподібної залози готують таку настоянку: 150-300 г коріння заливають 500 мл горілки, настоюють протягом місяця, проціджують, приймають по 30 крапель 3 рази на день за 15-20 хв до їди.
Для зміцнення ясен кладуть під язик шматочок сушеного кореня й смокчуть як льодяник по 10-15 хв удень і перед сном, після чищення зубів.
Тим, хто страждає від аденоми простати народна медицина радить взяти у рівних частинах подрібнені корінь калгану, корінь солодки й корінь кропиви. 100 г суміші залити 0,5 л горілки, настояти в темному місці протягом місяця, періодично струшуючи, процідити. Приймати по 30 крапель 3 рази на день до їди, запиваючи відваром меліси.
У разі екземи мокрої роблять примочки з такого настою: 3 столові ложки кореню калгану залити 0, 5 л води, довести до кипіння й кип’ятити 10 хвилин, настояти 4 години, процідити. Робити примочки на уражені місця.
Для лікування цирозу печінки 25 г подрібненої трави і 5 г кореню калгану залити 600 мл окропу, тримати 30 хв на водяній бані, настояти 30 хвилин, процідити. Приймати теплим по 50-100 мл 3 рази на день за 2 години до їди протягом 1,5- 2 місяців і профілактично 2 рази на рік протягом місяця весною й восени.
Позбутися болю в шлунку і кишечнику допоможе такий засіб: 20 г кореню калгану залити склянкою горілки і настоювати 30 днів у темному місці, періодично струшуючи, профільтрувати. Приймати по 40 крапель 2-3 рази перед прийомом їжі.
Источник:http://www.zid.com.ua/ukr_creativework/kalhan-ukrajinskyj-zhenshen

Дуб звичайний

Дуб - наймогутніше дерево української флори. Він виростає величеньких розмірів ;-) Біля села Мельники Чернігівського району росте дуб висотою 30 м і з обхватом стовбура 8.65 м. Вік його становить біля 1100 років. Такі дуби - живі свідки історичних подій ще з княжих часів. Широко відомий також також 700-літній Хортицький дуб, але його вже майже знищили сучасні мудрагелі.

В Україні росте 23 види дуба, але більшість з них має невелике поширення. В Карпатах крім дуба звичайного зустрічається ще дуб скельний. В Карпатах вони переважно зустрічаються у мішаних лісах. Колись в Карпатах було 300 тис.га. дубових лісів, тепер нараховують лише 100 тис.

До 8-річного віку дуб росте повільно, зате розвиває могутню кореневу систему. Вже в однорічного дуба коріння досягає 1м довжини. Далі ріст дерева в висоту пришвидшується і до 15-20 років становить 50-70 см на рік. Після 120-200 річного віку дерево припиняє ріст в висоту. А от збільшення діаметру стовбура відбувається протягом усього життя дерева.

Дуб звичайний має дві форми - літню і зимову. Літня форма розпускає листя на кілька тижнів раніше. Зимова форма форма зате не скидає листя на зиму і листки висять на дереві по кілька років. Зимова форма витримує затоплення водою.

Дерево світлолюбне, вітростійке, морозостійке, але в ранньому віці потребеє захисту від холоду. Воно добре укріплюює землю і захищає її від ерозії. Практично не боїться засухи. Дуб добре очищає повітря, виділяє багато фітонцидів.

Кора дуба груба, з тріщинами, темно-сірого кольору. Вона містить багато дубильних речовин, широко використовується в медицині, зокрема як вяжучий засіб.

Дуб цвіте після розпускання листя, у квітні-травні. Він гарний медонос. Квітки дрібні і непомітні, запилюються вітром. Дерево починає плодоносити у 30-40, а у насадженнях - у 50-60 років. Плодоносить щедро, але лише раз на 6-8 років. Плід дуба - жолудь (а ви як думали? ;-). Вони достигають у вересні - листопаді. Жолуді довгасто-еліптичної форми, коричнево-жовтого кольору, виростають по 1-3 штуки поряд. Їх мелють на борошно, роблять з них каву. Жолуді - чудовий корм для лісових тварин. Довжина жолудя - 1.5-2.5 см, діаметр 1-1.5 см.

Листя дуба - темно-зеленого кольору, несиметричне, довжина листка - 6-12 см, ширина - 4-7 см. Черешок короткий, довжиною 0.2-0.8 см.

Особливо ціниться деревина дуба. Вона надзвичайно міцна і тверда. Особливо гарна т.зв. морена деревина, котра довго пролежала під водою. Вона набуває чорного кольору і не гниє. Здавна з дуба виготовляли різні деталі, котрі потребевали високої міцности, наприклад, колеса. Використовувався дуб також для виготовлення бочок, відер.

ОМАН ВИСОКИЙ

Народні назви: див'ясилу, оман Олени, оман. Багаторічна трав'яниста рослина сімейства складноцвітих (Compositae), висотою до 250 см, з товстим, коротким, м'ясистим, многоглавий кореневищем, від якого відходять нечисленні додаткові корені. Стебло (один або декілька) прямостоячий, борозенчасте, опушений короткими, густими, білими волосками, у верхній частині коротковетвістий. Листки чергові, великі, неравнозубчатие, зверху трохи зморшкуваті, знизу бархатисто-серовойлочние. Квітки зібрані в суцвіття (кошики); на верхівці головного стебла і гілок кошики утворюють пухкі кисті або щитки. Квітки золотисто-жовті, з брудно-білим чубчиком волосків. Плід - чотиригранна бура сім'янка з чубчиком, що вдвічі перевищує сім'янку. Цвіте в липні - вересні, плоди дозрівають у серпні - жовтні. Розмножується насінням і кореневими нащадками. Поширений на Кавказі, в Середній Азії, лісової і лісостеповій зонах європейської частини СНД та Західної Сибіру. Росте по берегах річок, озер, по вологих луках, у місцях виходу грунтових вод, серед чагарників, в листяних лісах, по околицях селищ (як здичавіле). Дивосил високий відноситься до стародавніх лікарських рослин, якими широко користувалися свого часу лікарі епохи Гіппократа, Діоскорид, Плінія. Ця рослина використовував у практиці Авіценна. Пліній писав, що оман виріс із сліз Олени, дочки Зевса і Леди, викрадення якої Парісом, за переказами, послужило приводом до Троянської війни. Слід зазначити, що саме в корінні оману в 1804 році був відкритий інулін як хімічна речовина. Як відомо, хворим на цукровий діабет інулін рекомендується замість цукру і крохмалю. ЗБІР І СУШКА СИРОВИНИ У лікарських цілях використовуються кореневища і корені оману, зібрані на другий рік життя. Збирають всю підземну частину рослини в серпні - вересні або ранньою весною, коли з'являються перші листочки. При зборі сировини підкопуються кореневу систему в радіусі близько 20 см від стебла на глибину 30 см і, взявшись за стебло, витягують кореневище разом з корінням з грунту, намагаючись не обламати товсті корені. Для відновлення заростей залишають недоторканими не менше одного плодоносному рослини на 10 м2. Крім того, при експлуатації природних заростей оману високого необхідно дотримуватися таких правил: на одному місці заготовки вести 1 раз в 5 років, залишаючи при цьому до 30% сім'яників для відновлення виду. Викопане сировину обтрушують від грунту, швидко промивають у воді, залишки стебел зрізують біля основи і відкидають, видаляють тонкі корінці. Кореневища і товсті корені розрізують поздовжньо на шматки завдовжки 10-15 см, товщиною 1-2 см. Пошкоджені шкідниками і почорнілі частини коренів і кореневищ відкидають. Коріння і кореневища оману пров'ялюють протягом 2-3 днів на відкритому повітрі, а в сиру погоду - під навісом. Потім сушать у теплих, добре провітрюваних приміщеннях або в сушарках при температурі нагріву сировини не вище 40 ° C, розклавши тонким шаром (не товще 5 см). Якщо перед завантаженням у теплову сушилку сировина не пров'ялюють, початкова температура сушіння не повинна перевищувати 30-35 ° C (при сильній вентиляції). Не слід сушити цілі коріння і кореневища, а також піднімати температуру вище 50 ° C, тому що в цих умовах сировину запарюється і темніє. У гарну погоду його можна сушити на сонці, розстилаючи на брезенті тонким шаром і вкриваючи після заходу сонця. Кінець сушіння визначають по ламкості коренів. Термін придатності сировини 3 роки. Сушені коріння зовні сіро-бурого, на розрізі жовтувато-білого кольору з бурими блискучими крапками - вмістищами ефірного масла. Запах сировини своєрідний, ароматний, смак пряний, гіркий. Сировина, несвоєчасно заготовлене навесні, коли відростають великі листи або з'являються стебла, містить в'ялі кореневища і коріння, а при повільній сушці своєчасно зібраної сировини змінюється його природна забарвлення. Така сировина є неякісним. Фармакодинаміка Рослина має відхаркувальну, протизапальну дію, покращує апетит, зменшує перистальтику кишечника, знижує секрецію шлункового соку. Народна медицина, крім того, зазначає сечогінний і противоглистное властивість кореневищ оману високого. Вважається, що основним біологічно активною речовиною оману є алантолактон і супутні йому терпеноїди ефірного масла.
Джерело: amrita.club 

Гірчак зміїний, ракові шийки, змійовик

Багаторічна рослина, заввишки 30—100 см, з товстим кореневищем, червоподібним або вигнутим у вигляді ракової шийки, зовні чорно-коричневе, есере дині рожеве (у свіжому вигляді). Прикореневі і нижні стеблові листки з довгими крилатими черешками, великі, тупі або гострі; верхні — лінійні, сидячі, зісподу сіро-зелені з короткими волосками або голі, злегка хвилясто-виїмчасті. Квітки рожеві, іноді білі, зібрані в циліндрич­ний, тупий, густий, пізніше волосистий колос. Росте найчастіше на торфовому грунті. Поши­рений повсюдно.

Збирають кореневища рано навесні, орієнтуючись по відмерлому листі, частіше, однак, восени, зрізаючи корені та відмерлі, гнилі, старі частини кореневи­ща. Листя та верхівки квітучих пагонів — під час квітуання.

Кореневища гірчака (ракові шийки) використовують­ся як в’яжучий засіб при лікуванні рай, кровотеч, при деяких хворобах шкіри, сечового міхура, при поносах. Внутрішньо. Порошок кореневища гірчака по 1,0 г на прийом в облатках. З рази на день при літніх поносах та дизентерії з дуже частими позивами.

З відвару рако­вих шийок і коренебульбочок зозулинців роблять після випорожнення невеликі клізми. При каме­нях жовчного і сечового міхура дають відвар з 20,0 г подрібнених ракових шийок на 1 л води — 1—1,5 склян­ки за день. Варять на слабкому вогні 20 хвилин. Перед прийманням збовтують.

Дотримуються дієти (без м’яса, сала, риби, яєць, обмаль солі, без алкоголю). Кладуть грілку на хворі місця. Дотримуються постільного ре­жиму. При каменях жовчного міхура п’ють по 2—3 сто­лові ложки соку з чорної редьки. Такий же відвар і в та­ких же дозах приймають і при запаленні слизових обо­лонок під час катару кишок, ознакою якого часто є сильно смердючий слиз у калових масах.

При кровотечах внутрішніх органів (виразка шлунка, кишок) приймають через кожні 2 години по 1 столовій ложці відвар з 5,0 г порошку ракових шийок і чайної ложки льону на 200,0 г води.

Тепер (не без впливу порад лікарів) роблять не відвар, а настій (щоб менше випадав в’яжучий компонент — таніни). Всипають у термос 1 повну столову ложку по­дрібнених кореневищ, настоюють години 2—3, на 1/2 склянки окропу, відціджують і приймають протягом дня по півсклянки перед їжею тричі на день.

Зовнішньо. З відвару ракових шийок роблять при­мочки (15—20,0 г на півлітра води) на застарілі рани і на зовнішні виразки та екзематозні ураження шкіри. Ним же полощуть рот при стоматитах та гінгівітах. | ракових шийок, у суміші з іншими рослинами, роблять відвар для іригацій і промивання вагіни при білях: 2 повні столові ложки подрібнених на 1 л води.

Для цього ж вживають таку суміш: дрібно порізаних Ракових шийок — 20,0 г, трави грициків — 10,0 г, листя омели —15,0 г, дубової кори – 10,0 г, суцвіть піскового цмину — 6,0 г, трави гір­чака водяного — 10,0 і квітів деревію — 5,0 г. Змішують, беруть 10 ложок цієї суміші, заливають 2 л води і варять на малому вогні півгодини. Цим теплим відваром (відціджують і доливають перевареної води) підмиваються або роблять глибокі спринцювання (не частіше 1 раз на тиждень).

Сухі, порізані корені гірчака зберігають у щільно за­критих коробках. Строк зберігання кореневища — до 6 років, трави і листя — 3 роки.

Сосна звичайна

Відоме дерево, поширене по всій території. В Україні ботаніки виділяють тепер 17 видів цього роду. Найбільш поширена з них сосна звичайна — вічно­зелене дерево до 50 м заввишки, з прямим стовбуром і округлою пірамідальною кроною. Кора у старих дерев червонувато-бура, з тріщинами, легко відшаровується, на гілках жовтувата, лущиться.

Листки (голки) хвої сизо-зелені, жорсткі, розміщені попарно (рідше по 3), гладенькі, завдовжки 5—7 см, з внутрішньої сторони плоскі, із зовнішньої — випуклі, виростають фактично з маленьких видозмінно-скорочених пагонів.Чоловічі квіти в колосках, що численно колосовидне скупчені при основі пагонів поточного року, згодом сірчасто-жовті, складаються з багатьох лущатих тичинок, а ці несуть по 2 пиляки з нижньої сторони.

Жіночі колоски розміщені по 1—3 на кінцях пагонів, складаються з по­кривних і насіннєвих лусок. У пазухах останніх — по 2 насінні зачатки. Шишки формуються з жіночих колос­ків. Вони яйцевидно-конічні, молоді — зелені, зрілі -жовтувато-сірі, зі здерев’янілими щитками — насіннє­вими лусками. Насіння дрібне, з крилатою летючкою. Насіння до­зріває в шишках на другий-третій рік.

В залежності від місцезростання утворились (присто­сувались) різні форми: болотна, крейдяна та інші, що їх декотрі ботаніки зараховують до окремих видів чи підвидів. У лісах росте суцільно або в змішаних сукупностях дерев, приміром, з березою, дубом тощо.

Сосна — це дарований Природою, еволюцією життя на Землі санітар повітря, носій фітонцидів у цілісності своїй і по кожному її органу зокрема. Це — комора неперевершених ліків, не кажучи вже про застосування у будівництві, хімічній промисловості і т. д. Народна емпірика й наука не обійшли її своєю увагою і повсяк­час знаходять у ній нові можливості використання. Зга­даємо хоча б дивовижну мікроатмосферу, яку створює сосна довкруг місця, де росте.

З медичною метою вико­ристовують хвою (листки), бруньки, шишки, кору, пи­лок, навіть деревину; продукти первинної та вторинної переробки: смолу, живицю, скипидар, каніфоль, вугілля; фракції різних способів перегонки сировини: ефірні олії, а з них різні компоненти (пінен, карен, діпентен, терпінокол), численні кислоти тощо.

Біохімічний склад органів і продуктів сосни.

Хвоя: смола — 7—12 %, вітамін С — 0,1—1,3 %, най­більше його в дво- і трирічній хвої взимку та ранньою весною; дубильні речовини — до 5 %, ефірна олія-0,13—1,3 %, каротин, антоціани (і в корі), токоферол, ергостерин, мінеральні солі (кальцію, фосфору, заліза, марганцю, цинку, кобальту, нікелю та інших).

Бруньки: вітамін С, ефірна олія — до 0,36 %, дубиль­ні речовини, смола, пініпікрин, рутин (!), каротин, віта­міни В₂ і К.

Вміст усіх цих речовин залежить від віку дерева, боні­тету, пори року.

Живиця: ефірна олія — до 35%, смолисті кислоти: декетропімарова — до 18 %, півопімарова — до 36 %, палюстрова та біотинова.

Детальніші відомості про біохімізм сосни можна зна­йти в спеціальній науковій літературі.

Народна емпірика «ставить» влучні питання, навіть «підказує» науці дещо.

Насичене   фітонцидами   повітря   соснового   лісу – давно відоме в народі лікувальне середовище для тубер­кульозників, хворих шкіряними інфекціями тощо.

1.   Соснову хвою збирають у народі тоді, коли випаде потреба. Встановлено, однак, що вміст вітаміну С у них більший у зимово-весняний період, ніж улітку.

Під час війни хвоя сосни була одним з найдоступніших джерел вітаміну С — засобом запобігання цинги.

Збирають густо вкриті глицею кінці (15—25 см зав­довжки) гілок. Влітку хвою зберігають свіжою тільки на пару днів. Взимку, на холоді, місяцями, поки не потепліє. З обдертих гілок глиці виготовляють настій шляхом вимочування подрібненої хвої у воді. На літр перевареної, але кімнатної температури води беруть одну склянку дещо подрібненої глиці, настоюють у тем­ному місці два дні і випивають до одної склянки протя­гом дня в кілька прийомів.

Доходжу висновку про те, що в народі правильно відмічається лікувальна сила хвої. Вона — відхаркувальна, сечогінна, оздоровлює сечові шляхи, знімає запальні процеси в жовчоутворювальних і жовчовивідних шляхах. Не раз подібні висловлювання, часом з примітивною термінологією, викликали у мене не тільки повагу, але й здивування. Адже це ж саме твер­дить і наука. Тільки дозування, саме дозування бувало причиною суперечок.

Зі свіжої, погніченої, а то і висушеної, розпареної окропом глиці сосни роблять у народі пов’язки на хворі суглоби.

Декотрі травознаї додавали (та й тепер додають, і досить влучно) висушену глицю сосни у відповідні збори лікувальних рослин як для внутрішнього приймання, так і для зовнішнього застосування: рахіт, подагра, деякі захворювання шкіри та інші прояви порушеного обміну речовин. Як на мій погляд, у наш час нестачі ліків ви­користання глиці (хвої) сосни, ялини — справа актуаль­на, але інструктивне невпорядкована. У той же час глиця більш відома як складова для комбікормів.

2.   Бруньки сосни. Це — ембріонально-вегетативні зачатки майбутніх бічних відгалужень пагонів сосни. Зби­рають їх тоді, коли вони саме починають бубнявіти -у березні, тобто до розпукування. Зрізають скупчення бруньок — «колонки» з 2—7 бруньок.

Чим старше дере­во, тим дрібніші в цю пору бруньки. Але, порадившись з лісниками, слід у першу чергу використовувати ви­рубки, не знищуючи молодняк. Сушать, розстеляючи, в теплих провівних приміщеннях при температурі до 40°С (у печах, духовках), поки смола не розтоплюється, «випаровується» і луски розчепірюються. Зберігають у ящиках, мішечках, у сухому місці. Господині підві­шують такі мішечки у шафи, де зберігають чисту білиз­ну, одяг.

У народі бруньки сосни вживають при захворюваннях дихальних шляхів — бронхітах, запаленні легень, ту­беркульозі і просто як відхаркувальне, а також при артритах, ревматизмі — окремо (і в зборах з іншими лікувальними рослинами). Використовують як важ­ливий компонент для лікування рахітичних дітей. Вжи­вають бруньки і при набряках. Також як жовчогінне, при захворюваннях печінки, при жовтяниці і як легкосечогінне.

Крім того, при деяких алергічних захворюваннях (однак, треба зважати на те, що пилок сосни сам може бути носієм алергенів для декотрих чутливих організ­мів). Настої з них використовують для інгаляцій, а та­кож як знезаражуюче. Вживається і при шлункових за­хворюваннях (гастрити, виразка).

Приймають бруньки в різних лікувальних формах і дозах. Проте слід підкреслити, що не завжди раціо­нально. Особливо щодо дозування. А тут не завадить по­радитися з лікарем. Звичайно, беруть до 10 г подрібне­них сухих бруньок, обливають окропом у склянці. Наливають до краю склянки і настоюють під накриттям 15 хвилин. Приймають теплий настій при простудних захворюваннях через кожні 2—3 години по столовій ложці до 5—6 разів на день.

Вживають і так:

а) Відвар. 15 г подрібнених сухих бруньок на склянку води. Кип’ятять під кришкою на слабкому вогні 3 хви­лини. Приймають по столовій ложці тричі на день (май­же гарячим);

б)  Методом водяної бані. 10 г бруньок на 300 мл води. Готують як відвар, тобто 30 хвилин.  Приймають по третині (до половини) склянки 2—3 рази на день після їжі як відхаркувальний і дезинфікуючий засіб;

в)  Настій. Одну столову ложку подрібнених бруньок звечора заливають у термосі окропом (0,5 л) і настоюють протягом ночі. Випивають за 3—4 прийоми ковтками до їжі. Це при тяжких бронхітах, запаленні легень, ар­тритах, ревматизмі та інших захворюваннях;

г)  Спиртову, або на міцній горілці, настоянку готують у пропорції — 1:3. Приймають по 20—30 крапель;

д)  Вживають також відвар соснових бруньок на моло­ці (як відхаркувальне і при простудах): і столова ложка на 0,5 л,ковтками протягом дня.

Протипоказано користування бруньками сосни внутрі­шньо при вагітності, гепатитах (та інших захворюваннях печінки). Те ж саме при гломерулонефритах, за винят­ком тих захворювань нирок з бактеріоурією, при яких у певних малих дозах лікар може навіть рекомендувати хворому легкі настої соснових бруньок.

3.   Молоді зелені шишки сосни. Свіжі шишки ріжуть на частинки і роблять настій (або короткочасний відвар) і вживають, як і бруньки сосни. Частіше, однак, роблять горілчаний настій (1 частина за об’ємом подрібнених шишок на 3 частини горілки). Вживають у тих же випад­ках і дозах, як і настоянку бруньок (по чайній ложці тричі на день),— при простудних захворюваннях, брон­хітах,  туберкульозі,  ревматизмі,  як кровоочисне,  де­хто — при надмірних менструаціях.

Шишки використо­вують  для   виготовлення   сиропу.   Засипають   цукром (1:1 або 2:1) з додачею кількох столових ложок міцної горілки на склянку шишок. Вживають по дві чайні ложки на півсклянки кип’ятку і п’ють ковтками гарячим при простудному кашлі, легеневих захворюваннях і взагалі захворюваннях дихальних шляхів; також при підвище­ному тиску крові, маткових кровотечах, при геморої.

З соснових зелених шишок у різних комбінаціях, з до­дачею інших лікарських рослин або приправ, роблять різні оздоровчі напої. Це — окрема тема для спеціалі­стів, звичайно, з урахуванням медичних вимог і правил.

У народі вживають молоді зачатки шишок для вітамін­ного напою дітям (з 2—3 років їх життя, та й старших). За деякими літературними джерелами, використовують при болях у серці. За моїми записами — висушені, у су­міші з квітами глоду, травою меліси та іншими компонен­тами, навіть з ячмінним солодом. Зачатки молодих вес­няних пагінців, коли вони ще світло-зелені (до 3 см), їдять, висмоктують. Це прекрасні лісові ласощі весни.

4.   Пилок сосни. Це — чоловічої статі гаметофіт рослини, що для людини є лікувальним субстратом. Але водночас може бути й отрутою — алергеном. Не всі можуть безпечно в атмосфері соснового лісу знаходи­тись, коли пилить сосна, особливо люди з постійних мешканців міста. Доводилось декого виводити з лісу із сильними набряками слизистої очей, носа і взагалі обличчя.

Звичайно, не для всіх людських організмів пилок е алергеном. Гіршим вважаю таке: «Я не можу довго бути в лісі, особливо в сосновому. Починає сильно боліти голова. Вернуся додому (в місто) — проходить». Це для роздумів на тему: природа і людина.

Пилок збирають у травні місяці. Зрізують чоло­вічі суцвіття цілими колосками у целофанові мішки, вдома розкладають на гладенькому папері в сухому (без протягів) місці (можна і на сонці). Підсихаючи, пилок висипається з колосся. Після сушки зберігають у скля­них банках.

Використовують його в народі всередину як загальнозміцнюючий засіб при різних захворюваннях, найча­стіше з медом. Беруть одну столову ложку і добре пере­мішують з 1 склянкою підігрітого меду. Такий мед із сосновим пилком приймають по чайній ложці 3—4 рази на день.

Практикують також приймання відвару на молоці: одну чайну ложку пилку на склянку молока розбовтують і варять до закипання на слабкому вогні. Вживають таке молоко ложками протягом дня, корисно — з медом, особливо при туберкульозі, тяжких бронхітах. Вживають пилок також у комбінаціях (змі­шують) з лимонним соком, жовтками курячих яєць, з ме­дом.

Досить різноманітне застосування мають продукти первинної, вторинної і подальшої переробки сосни, по­чинаючи від листка й аж до коріння. Про все це читач знайде в спеціальній літературі. Подам найголовніше.

У смоляних ходах, що пронизують деревину і вторинну кору, знаходиться смола. З тріщин, поранених місць вона витікає і поступово (внаслідок випаровування ефір ної олії та під дією кисню повітря) застигає у зернисту масу, що перетворюється у тверді жовті шматки. Це – живиця, а напівзастигла зветься терпентином. Терпен тин використовується у фармації (комплекс дисциплін про пошук, виготовлення і використання ліків) для ви­готовлення пластирів.

Звичайний же терпентин одержується з переробки напівгустої живиці. За допомогою водяної пари живицю розділяють на ефірну олію і смолу. При цьому одержується так званий живичний скипидар. Його піддають вторинній перегонці при температурі 170°С. Очищений скипидар містить до 75 % пінену, що супроводжується кареном та іншими терпенами. У фармації його використовують для ви­готовлення мазей, лініментів, у різних сумішах як місце­воподразнюючий засіб при простудах, ревматизмах.

У народі обережно, щоб не викликати опіків, користуються скипидаром для натирань разом з якоюсь жировою основою (олією, смальцем). Лікарі чистий скипидар ви­користовують для інгаляцій при захворюваннях дихаль­них шляхів. Скипидар у фармації є сировиною для син­тезу терпінгідрату і камфори. Виготовляється і техніч­ний скипидар.

Після вигонки скипидару залишається до 70 % смоли­стої каніфолі, її очищають, тоді вона містить до 95 % смоляних кислот і до 5% резенів. Каніфоль входить до складу липких та рідинних пластирів.

Дьоготь сосновий одержують шляхом сухої перегонки стружки з деревини, насамперед соснових пеньків. Одночасно мають активоване вугілля ще й деревинний оцет. Дьоготь у фармації слугує для виготовлення мазі від корости та екзем.

У нас зустрічається понад 20 видів-підвидів роду «сосна».

Використання можливостей сосни в охороні здоров’я людей сьогодні набуває важливого значення.